Rambler's Top100
 
 


История России
Всемирная история

Дюссехра,Индия.
   

Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України

История России, Всемирная история

ПОИСК



РЕКЛАМА

Список рефератов по истории

Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України Скачать Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України

План:

      Столиця Галичини – Львів


      Історія Галичини


      Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення.


      Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.


      Крайова Конституція Галичини 1850 р.


   Використані джерела



   Столиця Галичини –Львів


Галичина  –  обмежена  трьома  областями  (хоча  з   цього   приводу   немає
однозначної думки (Наприклад,  із  Буковини  походить  проект  чернівецького
депутата Олега Хавича  про  утворення  галицько-української  монархії,  хоча
більшість населення цього краю  галичанами  себе  не  вважає))  територія  з
відчутним переважанням українського елементу серед міського населення.


Історія міста короля Лева - Львова

  --------------------------------------------------------------------------
---------

  Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником
міста   вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині. Назва
походить від

  імені його сина Лева. Однак, археологічні розкопки доводять, що поселення
на   цьому місці існували ще в V столітті. Зручне розташування на перетині
торгових   шляхів сприяло швидкому економічному розвитку міста. Значення
Львова як   важливого економічного, торгового та політичного центру швидко
зростало ... .

  В XIV столітті Львів завойовує польський король Казимир III. На кілька
століть   Галичина потрапляє під владу королівства Польського.

  1356 р. Львів отримує Магдебурзьке право (право на міське
самоврядування).   Розвиваються ремесла, створюються цехи. XVI–перша
половина XVII ст.–період   найбільшого розквіту міста. Купці з усіх
куточків світу з’їжджаються до Львова,

  щоб торгувати своїм крамом. Львів стає справді багатонаціональним містом:
крім   українців та поляків тут живуть німці, вірмени, євреї, греки,
молдавани, татари

  та ін.. Заможні міщани та шляхта зводять для себе розкішні будинки, не
шкодують

  грошей на будівництво релігійних споруд. З’являються численні монастирі,
храми.

  У 1661 році на базі Єзуїтського колегіуму створюється Львівській
Університет.

  Після першого поділу Польщі у 1772 році Галичина входить до складу
Австрії   (згодом Австро-Угорської імперії). За розпорядженням нової влади
знесено старі   міські укріплення, скасовано численні чернечі ордени,
здійснюється ряд заходів

  для благоустрою міста.

  Інтенсивний розвиток промисловості припадає на другу половину XIX
століття.

  Було відкрито родовища нафти у Бориславі, залізничні шляхи сполучили
Львів із   столицею імперії та іншими європейськими містами. У місті
прокладено трамвайну   колію, запроваджено газове, а згодом електричне
освітлення. Розбудовуються

  нові квартали, з’являються театри, дорогі готелі, банки, громадські
установи. У   1870 році Галичина одержала статус автономного управління.
Крайова виставка   1894 року була важливою подією економічного та
культурного життя Львова і   Галичини. Кінець століття XIX–початок XX–це
також період національного   піднесення серед галицьких українців. Львів
став центром національного   відродження, тут жили й працювали видатні
українські політичні та культурні

  діячі. Після Першої світової війни Австро-Угорська Імперія розпалася.
Країни, що

  входили до її складу, здобули незалежність. 1 листопада 1918 року у
Львові   проголошено Західно–Українську Народну Республіку. Але
новостворена держава   проіснувала всього декілька місяців–після кривавої
українсько–польської війни   Галичина знову на 20 років опиняється під
владою Польщі. Цей період був

  особливо важким для українського населення Галичини.

  В 1939 р. згідно з Пактом Ріббентропа-Молотова Західна Україна входить до

  складу СРСР. Прихід радянських військ до Львова повів за собою жорсткі
репресії   місцевого населення, заслання до Сибіру, страти. Але в 1941 р.
радянські війська   змушені були відступити під тиском німецької армії.
1941–1944–роки фашистської   окупації. В роки ІІ Cвітової війни загони
українських патріотів були змушені вести   нерівну боротьбу як проти
фашистів, так і проти комуністів. Підпільна боротьба на   Західній Україні
тривала до середини п’ятдесятих років.

  1944 р.-Львів увійшов до складу УРСР. Але навіть за часів радянського
ярма місто   зуміло значною мірою зберегти свою національну ідентичність.
Наприкінці 80-х

  років Львів відіграв провідну роль в боротьбі за незалежність і
демократію.

  24 серпня 1991 року–день, коли Верховна Рада України прийняла Декларацію
про   Незалежність, що стало початком нової епохи в історії держави і
початком великих   змін для Львова.


   Місто Львів є обласним центром Львівської області, населення якої
становить 2,6 млн. жит., площа – 21,8 тис. кв.км.

У місті постійно проживає біля 830 тис. жит., щодня доїжджає з навколишніх
сіл на роботу, відвідує Львів з екскурсіями понад 200 тис. чол.

   Як справжній діамант Східної Європи, Львів нагадує музей під відкритим
небом, у ньому знаходиться 2000 історичних, архітектурних і культурних
пам'яток.


[pic]


Місто було засновано в середині ХІІІ ст. (1256 р.) князем Данилом Галицьким
і названо на честь його сина Лева.

Львів швидко став торговельним та економічним центром регіону. Вигідне
розташування міста на перехресті торговельних шляхів з портів Чорного та
Балтійського морів, з Києва, Центральної та Західної Європи сприяло його
швидкому економічному розвитку.

   Географічне положення та природні ресурси вабили чужинців: татар,
німців, угорців, поляків, литовців, австрійців та шведів.

   Протягом віків вони приносили сюди свої культуру і традиції, релігію –
звідси в архітектурі Львова суміш готики та барокко, ренесансу та
романського стилю, рококо та ампіру, сучасної еклектики та конструктивізму.
Однак впродовж всієї української культури залишалися у Львові визначальними
Старий Львів – це перш за все площа Ринок, центр і осередок його
громадського, економічного і культурного життя. Шість століть історія
Львова нерозривно зв’язана з цією порівняно невеликою, майже квадратною
площею розміром 142 на 129 м. Тут знаходився магістрат, палаци і будинки
значних городян, тут торгували, тут вершили суд і розправу..


[pic]    З чотирьох сторін площі у 1793 р. на місці колишніх колодязів
встановлено фонтани-скульптури: Нептун, Адоніс, Діана і Амфітрита.

   Площа Ринок була свідком найбільш важливих міських подій з 1356 року, з
часу прийняття Магдебурзького права. Магдебурзьке право – одна з найбільш
відомих систем феодального міського права. Воно виникло у ХІІ ст. у
німецькому місті Магдебурзі. Юридично закріпило права і свободи міщан, їх
право на самоуправління.

   З прийняттям Магдебурзького права Львів перестав бути залежним від
королівської адміністрації, а підпорядкувався безпосередньо королю,
інтереси якого репрезентував староста.

   Найбільш рання згадка про ратушу відноситься до 1381р. Тоді це була
дерев’яна споруда, завершена високою вежею і галереєю для міського сурмача.
Але пожежі не пощадили будівлі. На початку XVII ст. була збудована нова
ратуша з високою восьмигранною вежею, увінчаною позолоченим залізним левом.
Але ця ратуша не збереглась до наших днів – її вежа завалилась у 1826 р.
Спорудження будівлі, яка зараз здіймається на площі було завершено у 1835р.
за проектом Ю.Маркля, Ф.Третера, А.Вондрашки.


[pic] Не дивлячись на свою масивність, ратуша органічно ввійшла в
архітектурний ансамбль Львова, а її вежа стала символом міста. Висота вежі
65 м.

   У 1852 р. на ній було встановлено годинник. До нього ведуть 400
сходинок. Діаметр циферблата 3 м, довжина великої стрілки 2м 15 см.

   Вхід у ратушу стережуть два леви. Вони тримають щити з гербом міста.

   В основу герба Львова покладена печатка галицьких князів. На гербі –
міські ворота з вежами, які свідчать про оборонну могутність Львова, грати
воріт підняті – це говорить про гостинність городян, а від непроханих
гостей вхід у місто стереже лев.


Сьогодні Львів є скарбницею національних ідей та культури, це економічний,
освітній та культурний центр Заходу України. У ньому багато музеїв,
картинних галерей, театральних та музичних труп. Величний Львівський театр
опери та балету має надзвичайно насичений сезон.

   У Львові розташовані 12 закладів вищої освіти, він має справедливо
заслужену репутацію міста з високим рівнем освіти. Саме тут знаходиться
один з найстаріших у Центральній Європі та перший заснований в Україні
університет.

   Проте Львів славиться не лише як культурний та освітній центр, він є
також центром розвинутого підприємництва.

|[pic]     | |


Подібно до історії окремих міст, селищ і навіть цілих народів оперний театр
у Львові має кілька дат народження, відстань між якими вимірюється
століттями. За 225 років, коли й було зроблено найперші кроки створеного у
тодішній столиці королівства Галичини і Лодомерії постійно діючого
«цісарсько-королівського привілейованого театру», змінювалися приміщення, у
яких працювала трупа, спрямованість репертуару і сам характер діяльності,
зміни торкалися і національного обличчя театру. Спочатку був він австро-
німецьким, наслідував у всьому велику імперську столицю і європейський
центр культури — Відень. У репертуарі панували німецькомовні драми,
призначені для привілейованого прошарку населення — державних службовців,
австрійської аристократії. Для більш демократичної різнонаціональної
аудиторії, що складалася з українців, поляків, євреїв, вірмен, ставили
музичні вистави. Серед останніх спочатку перевага віддавалася німецьким
зінгшпілям, тобто п’єсам, у яких музика чергувалася з розмовними сценами.
Однак поступово театр з драматично-музичного перетворився на музичний.
Оперні вистави стали визначати репертуар, бо більш відповідали строкатому
складу населення міста.
Львів у всьому, в тому числі  у  музично-театральному  житті,  прагнув  бути
схожим на маленький Відень. Львів’яни мали змогу знайомитися  з  популярними
у Європі оперними творами, з  балетами  і  пантомімами,  слухати  гастрольні
виступи відомих співаків. Театр мав постійний  склад  солістів  і  хористів,
свій  оркестр,  яким  керували  досвідчені  диригенти.  Оркестр   відігравав
важливу роль у розвої музичного життя міста, крім участі  у  виставах  давав
самостійні  концерти.  Австрійський  театр  у  Львові  здійснював   офіційну
політику онімечення. Це викликало подвійне ставлення до  його  діяльності  і
врешті-решт  привело  до  остаточного  падіння.  Однак  він  припинив   своє
існування лише після більш ніж сторічної  історії,  сповненої  різноманітних
подій, злетів і криз, зміни антрепренерів, від хисту і смаків яких  залежало
все: формування трупи, запрошення солістів та диригентів, вибір репертуару.
|[pic]     | |


Попри те, що австрійська сцена допомогла столиці королівства Галичини
ствердити себе як європейське місто з розвинутим культурним середовищем,
польське і українське населення Львова прагнуло мати свій театр. З кінця
ХVIII століття тут розпочинає свою діяльність один з фундаторів польської
театральної культури Войцех Богуславський. Австрійська і польська
антрепризи довгий час існують не лише у суперництві, але й у певній
взаємодії. Богуславському вдалося залучити до співпраці відомого
композитора і диригента, німця за походженням Юзефа Ельснера, майбутнього
вчителя Фредеріка Шопена. Ельснер приїхав до Львова у 1792 році, на початку
своєї кар’єри, куди його запросили на посаду капельмейстера німецького
театру. На німецькі тексти були написані і його перші опери. Згодом він
виконує замовлення Богуславського і пише твори для польської сцени.
Польська опера стверджується у Львові як культурний осередок, що виконує
важливі національно-патріотичні функції. Твори виконуються тут польською
мовою, друкуються польські переклади лібрето найбільш популярних опер
загальноєвропейського репертуару. Значне місце у афіші посідають твори
польських композиторів. Польська оперна трупа зі Львова з успіхом гастролює
у Кракові, Перемишлі та інших містах. Тут разом працюють артисти як
польського, так і українського походження. Звичайно, говорити про цілковиту
гармонію національних стосунків не доводиться. Українське населення
Галичини зазнавало утисків і не мало змоги вільно розвивати власну
культуру. Однак існування у спільному просторі диктувало свої вимоги і
накладало відбиток на процес формування української культури у регіоні, що
складав зону етнічного пограниччя.
Історія Галичини
Почати екскурс “вглиб століть Галичини” важко не через її марґінальність,
а, як це не парадоксально, через її “центровість”. Річ у тім, що ґенеза
слов’ян і досі залишається предметом дискусії. Є чимало теорій про
слов’янську “прабатьківщину”, але більшість із них розташовує Прикарпаття
більш-менш у середині цього простору. Навіть найвідмінніша від інших
“паннонійська теорія” розташовує Галичину поруч із цим праслов’янським
ареалом. Приблизно у V-VI століттях слов’яни починають активно мігрувати на
схід і північ аж до Фінської затоки і витоків Волги, на захід – до гирла
Ельби, на південь – до Адріатики й Егейського моря. Парадокс полягає у
тому, що відомі нам слов’янські державності стали формуватися саме на
периферії цієї слов’янської діаспори, і, коли вони стали набирати
потужности, їхні кордони стали межувати, і Прикарпаття опинилося між ними,
тому його історію ми можемо розглядати лише з “їх” точки зору – цим,
напевне, і можна пояснити дискретність, різнорівневість, а часто
незрозумілість напрямків досліджень сучасних культурологів щодо Галичини.
      Впродовж  XIV-XVI  ст.  населення  українських  земель  вважало   себе
“руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно  втративши
своє   первинне,    вузьке    значення,    виступав    як    назва    всього
східнослов’янського  ареалу.  Втім,  складні  політичні   та   етнокультурні
процеси окресленого періоду не могли  не  позначитись  на  цілісності  цього
поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу”  й
“Чорну” Русь.
      “Малоросійська”  традиція  є  найдавнішою  на  теренах   України.   Її
започаткували  галицько-волинські  князі,  ініціювавши   створення   власної
митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей  феномен
був осмислений візантійськими ієрархами  як  виділення  зі  складу  “Великої
Русі” (у грецькій огласовці –  Росії),  що  охоплювала  19  єпархій,  “Малої
Русі”,  в   складі   галицької,   холмської,   перемишльської,   володимиро-
волинської, луцької  та  туровської  єпископій  (тобто  Галичини,  Волині  й
Турово-Пінщини).  Попри  всю  ефемерність  цього   новотвору,   запроваджена
греками  термінологія  прижилась  на  місцевому  ґрунті,  потрапивши  й   до
світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав  II
у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі";  "королем  Ляхії
та Малої Русі" називали польського  короля  Казимира,  котрий  поширив  свій
політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава
Найтрадиційнішим є погляд на витоки Галичини з точки зору київського
літописання. В “доісторичній” довідці про племена східних слов’ян, в
“Повісті давноминулих років” в одному місці про хорватів (тобто, головне
прикарпатське плем’я) взагалі нічого не сказано, а в другому вони уміщені
лише наприкінці списку, що зроджує підозру про пізнішу дописку.
Безпосередньо в літописному тексті перша згадка про ці землі припадає на
981 рік, під яким сповіщається, що Володимир Святославович відібрав
Перемишль, Червень і “іни гради” в ляхів. Це повідомлення свого часу (а
іноді і тепер) змушувало істориків ламати стоси списів: хто в кого і чи
легітимно ті Червенські городи відібрав? Але чомусь ніхто не міркував над
питанням: що забрав? Річ у тому, що Червенські городи відносилися до
Волині, а Перемишль – до Галичини… Підкоривши невідомо що, Володимир
засновує однойменне місто (Волинський) і садовить там єпископа, хоча
логічніше було поставити його в старішому та важливішому Перемишлі (а може
там уже було єпископство!). В 993 році Володимир йде війною, тим разом на
хорватів – результат невідомий, але цей етнонім в подальшому на сторінках
літопису не згадується. В IX столітті маємо лише дві короткі звістки про
бойові дії навколо тих самих Червенських городів. І лише після Любецького
з’їзду 1097 року в галицьких уділах на столи сідають представники
Рюриковичів. Ясно, що після цієї дати ці землі та їхні князі дедалі частіше
фігурують у київському літописанні, яке закінчується майже тріумфальним
життєписом Ярослава Осьмомисла і дублюється фрагментами “Слова про Ігорів
похід”. І нарешті ми підходимо до так званого “Галицько-Волинського
літопису”. “Так званого” тому, бо давно відомо, що його галицька частина в
своїй основі – це літературний твір – біографія Данила Романовича, де
датування зроблене пізніше і не завжди слушно, а лише відтак включене до
літописних ізводів. Літопис прийнято вважати 100%-им джерелом з історії
Галичини, але таке твердження є також не більш, ніж історичним штампом,
фальшивість якого чомусь досі не змогли (чи не захотіли?) розгледіти
дослідники, незважаючи на всю прозорість тенденційности.
Справа у тім, що давно відомо: “Галицько-Волинський літопис” написав у
Холмі (тобто на Волині) шанувальник (і талановитий!) Данила Романовича.
Неупередженому читачеві одразу впадуть у вічі епітети щодо галицьких бояр:
невірні, підступні, прокляті галичани. І дійсно, чого вони тільки не
витворяють: диктують свої умови князям, піднімають проти них повстання,
“замикаються” в містах, захоплюють соляні копальні, запрошують княжити то
угрів, то ляхів, то інших Рюриковичів, а факт повішення двох Ігоревичів
(синів Ярославни зі “Слова…”) взагалі безпрецедентний випадок в історії не
лише Руси, але й Европи. І все це їм сходить з рук! Може це зумовлено
“толерантністю” Данила, котрий відчував свою нелегітимність у Галичині,
адже його батько захопив галицький стіл силою і був дійсним “окупантом”,
знищивши стільки галицьких бояр, що до нас дійшла його історична фраза: “Не
подусивши бджіл, меду не з’їси”. Але така ж поведінка боярства
простежується і щодо попередньої легітимної династії Володаревичів:
згадаймо хоча б спалення Настаськи – фаворитки Ярослава Осьмомисла або
вигнання його сина Володимира (принагідно зауважимо, що останній, як, на
нашу думку, переконливо довів Леонід Махновець, був автором “Слова”)...
Єдина сила в історії Руси, з якою можна порівняти галицьких бояр, було
новгородське боярство. Але ми знаємо, що незалежна поведінка новгородців
була легітимізована наданням їм “Руської Правди” Ярославом Мудрим взамін на
військову та матеріальну підтримку в його змаганнях за великокняжий стіл.
Це означало, що він делегував новгородському боярству одну з головних
державних княжих прерогатив – право суду, висловлюючись сучасною
термінологією – надав Конституцію. Чи не було чогось подібного в Галичині?
Як писалося в літописі, “а ми на попереднє повернемося”. За чеськими
джерелами прикарпатські території починаючи від Краківської землі аж до
Бугу входили до складу Великоморавської держави – одного з перших
слов’янських державних утворень. Таким чином, плем’я хорватів входило
спершу до сфери впливів майбутньої Чеської держави (до речі, хорвати жили і
в самій Чехії – на схід від Влтави). Можливо, що Перемишль був таким же ж
символом-форпостом чехів-Пшемиславичів у Галичині, як Володимир і Ярослав –
символами кордонів експансії Києва на захід Волині. Це пояснює і заснування
єпископської катедри саме у Володимирі, а не в Перемишлі, де вона існувала,
мабуть, від часів Кирила і Методія або їхніх послідовників – у кожному разі
достеменно відомо, що перше хрещення поляки прийняли саме від чехів. З
часом впливи Чеської держави у Прикарпатті слабшали, а експансія Києва на
захід зростала, що й призвело до включення цих земель у державний
конгломерат Руси. Цілком можливе припущення, що чеські князі чи королі
надали галичанам якісь певні права або галичани прийняли князів-рюриковичів
на певних умовах, закріплених тогочасними юридичними документами. На це
можуть вказувати присяги Казимира III в середині XIV століття при прийнятті
влади над Галичиною не порушувати її праві та звичаїв, що було
продубльовано його послідовницею королевою Ядвігою. Що це: тривіальна
юридична формула чи йшлося про якісь важливі політичні права?
Ще один цікавий епізод пов’язаний із королем Владиславом II Ягайлом, коли
він перетворив православну катедру у Перемишлі на костел і повикидав труни
похованих там (кого?). Традиційно це пов’язують із ягайлівською ревністю
неофіта виказати відданість католицтву. Але чому саме в Перемишлі? Чому не
в столичному Львові? Не в колишніх столицях Галичі та Володимирі? Чи не
тому, що при храмі могли зберігатися якісь документи й літописи або тексти
наданих галичанам прав відчитувалися у вигляді графіті на стінах собору, а
поховання належали намісникам чи духівництву, поставлених ще чеською
владою, які зберігали у галичан згадку про їхні автономні права щодо нових
володарів?..
Та повернемось у XIII століття. Монгольська навала стала трагедією для
народів Руси, але до певної міри вона була вигідна Рюриковичам. На відміну
від Европи, на Русі не було княжого феодалізму як такого, тобто юридично
володарем Руси був великий князь - всі решта були в уділах “на кормлінні”:
тобто в будь-який момент удільного князя могли “перекинути” на інше
княжіння, яке не було спадковим. Саме цю спадковість, “вотчину”, виборювали
князі у взаємних чварах, одночасно прагнучи посісти і київський стіл.
Татари ж надавали ярлики князям на пожиттєве володіння уділом, з
перспективою зробити князювання спадковим. Данило відбув поїздку до Орди і
прийняв формальний васалітет, легітимуючи тим свою владу над Галичиною в
очах Східної потуги. В 1253 році він прийняв від папи корону короля Руси, і
таким чином його влада набуває легітимних підстав для Заходу. Саме цей
період - середина XIII століття – слід вважати часом остаточного формування
Галицько-Волинської держави та її юридичного визнання у західному та
східному світах. Додамо, що Данило активно втручався в
центральноевропейську політику: згадаймо, принаймні спробу посадити свого
сина Романа на австрійський престол чи військову демонстрацію у Центральну
Европу з метою підтримки угорського короля в суперечках останнього з
германським імператором. Показовим у цих подіях є не вони самі чи їх
результати, а те, що відтоді і до 1944 року Галичина постійно бере участь у
загальноевропейському історико-цивілізаційному процесі.
Наступним вузловим моментом в історії державности Галичини є середина XIV
століття, коли ці землі поступово переходять під владу польських королів.
Тут ми також маємо справу із пізнішими тенденційними трактуваннями подій із
використанням пропагандистського прийому проекції сучасних понять на події
минулого. Йдеться про “загарбання”, “окупацію” Галичини Казимиром III. За
тогочасними династичними поняттями польський король мав на галицький стіл
такі ж юридичні права, як і його суперник у боротьбі за княжу спадщину
Великий князь литовський Любарт, але переміг саме Казимир. Відомо, що
львів’яни піддалися йому після того як він зобов’язався зберігати їхні
права та звичаї. Руських феодалів з їхніх земель він не зганяв, нових
податків не запроваджував, руське право залишив, релігійних утисків не
чинив, своїм намісником (старостою) призначив боярина Дмитра Детька (якому
чомусь дехто з “істориків” приписує провід у повстанні проти короля). Ба
більше, незважаючи на те, що традиційно в Польщі не було відомо
реґіональних монет, саме Казимир III починає карбувати особливу монету для
Галичини, на якій завжди був присутній лев – герб цих земель. А карбування
монети у середньовіччі – право незалежного сюзерена, і окрема галицька
монета засвідчувала перед навколишніми володарями, що польський король
засідає на галицькому троні, кажучи по-сучасному, за сумісництвом. Тому
виставляти Казимира якимось нелегітимним “загарбником” і “окупантом” м’яко
кажучи історично некоректно, адже іноземний володар на троні якоїсь країни
– у середньовіччі не дивина. Прикладів можна навести безліч, починаючи з
Рюриковичів-норманів. Так, наприклад, ніхто в Чехії не говорить про
окупацію в періоди, коли на чеському троні сиділи Люксембурґи або
Габсбурґи. До речі, наступником Казимира був Людовік Угорський
(Анжуйський). А ще суттєвіше те, що в 1387 році королем Польщі став
Володислав Ягайло, і таким чином, якби навіть у війні за галицьку спадщину
переміг Любарт, все одно наприкінці XIV століття Галичина увійшла б до
складу польсько-литовської держави.
З часів Казимира і до кінця Речі Посполитої (кінець XVIII століття)
польські королі у своїй офіційній титулатурі мали “великого князя Руси”
(Галицького).
Титул “короля Галичини і Лодомерії” носили і австрійські, і австро-угорські
імператори від 1772 до 1918 року, а після впровадження австро-угорської
Конституції 1867 року було створено Галицький Сейм – парламент Галичини
(розташований був у сучасному головному корпусі Львівського національного
університету).
Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році Східна Галичина мала всі шанси на
одержання принаймні національно-культурної автономії, але авантюристичний
“листопадовий зрив” дав підстави полякам переконати учасників системи
Версальських угод, що український рух в Галичині має плебейсько-
більшовицький відтінок, і безумовно включити її до складу унітарної
міжвоєнної Другої Речі Посполитої.
Етапним для Галичини був і 1939 рік, коли згідно з пактом Ріббентропа-
Молотова ці землі увійшли до складу Совєцького Союзу. Це ж підтвердили і
Ялтинські угоди 1945 року.
Після розпаду СССР в 1991 році питання Галичини не піднімалося: в
міжнародних колах про неї чомусь вже забули (саме посилаючись на денонсацію
пакту Ріббентропа-Молотова одержали незалежність прибалтійські республіки),
а всередині “свідомі” галасували про те, що Україна чомусь “мусить бути
єдиною і соборною”. Як миттєвий політичний маневр блимнула і згасла
“Галицька Асамблея”, і розмови про автономію перетворилися в схоластично-
інтелектуальну гру…
Але прецедент, хоча і парадоксальний, все ж є – це Кримська автономія.
Дійсно, які підстави її виникнення? Етнічні? Але Крим з античних часів був
поліетнічною територією. Історико-державні? Але тоді, відтворюючи Кримське
ханство, треба до нього приєднати степи Приазов’я від Дніпра аж поза Дон, а
водночас віддати все узбережжя від Севастополя до Керчі Туреччині. А якщо
врахувати, що Крим вже більше 200 років входив до складу Росії та СССР, то
Галичина, яку остаточно вирвали з Европи лише в 1944 році, має всі підстави
для автономії.
Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення

|Герб австрійського періоду                          |[pic]        |

|[pic]                                                                  |
|Герб австрійського періоду має вигляд розтятого щита; в правій половині|
|- австрійський герб Галичини, тобто в лазуровому полі чорна галка з    |
|складеними крилами, під нею - три корони; в лівій - герб Потоцьких     |
|"Пілава". Функціонував до 1939р.                                       |
|[pic]                                                                  |

|                 |Сучасний герб                         |[pic]     |

|[pic]                                                              |
|У срібному полі чорна галка з піднятими крилами у золотій короні.  |
|Чорна галка з піднятими крилами у срібному полі відома ще як       |
|геральдичний символ з ХІІІст. у Галицько-Волинській державі, від   |
|ХVст. фігурує на гербі та прапорі Галицької землі Руського         |
|воєводства (до складу якої входила територія сучасної              |
|Івано-Франківської області), а від кінця ХVІІІст. до початку ХХст. |
|була на знаку Галичини.                                            |


Із зацікавленням, яке після кількох речень доповнилося здивуванням,
прочитав я статтю пана Гречила “Лев у гербі та корономанія”. Майже
літературний стиль, аргументи з прикладами й анекдотами – але не зовсім
переконливо. Стаття, що базується на дещо емоційній часом надінтерпретації
з так далеко посунутими (та використаними з метою подразнення)
національними сентиментами, завжди буде трохи непереконливою.


Пан голова Українського геральдичного товариства (УГТ), є в нас, без